Не буває ДЕФЕКТИВНИХ дітей. Бувають ОСОБЛИВІ.

Кожна дитина народжується ОСОБЛИВОЮ, і це для чогось потрібно. Усвідомлення цього полегшує життя, бо не потрібно постійно витрачати сили й енергію, щоби переробити її під себе, зробити «такою як треба» (тим паче, що це все одно не вдасться, це моральне марнотратство). Слід лише ЛЮБИТИ її саме такою, а відтак, зрозуміти, що їй потрібно, докладати зусилля для її повноцінного життя, підготувати для життя без нас, батьків.

Не важко любити власних дітей, навіть якщо вони справді ОСОБЛИВІ (з діагнозом, і дуже часто з інвалідним посвідченням), важко прийняти в своє серце інших таких дітей (надто, якщо на них навіть дивитися важко). Але коли вже переступаєш через поріг людських еталонів та стандартів, починаєш розуміти поняття «щирість» по-справжньому. Погляд або дотик таких діток сповнює тебе незрівнянним  переживаннями, які потім довго не покидають. А з очей спадають рожеві окуляри і ти починаєш бачити і відчувати світ таким, який він є.

Наш син – аутист. Слід було це зрозуміти, вчитися з цим жити, особливо після візитів до лікарів та вироків типу «нездатна до навчання дитина», «затримка мовленнєвого розвитку з розумовою відсталістю» тощо. А головне – зрозуміти механізм його світогляду, а це надзвичайно складно, бо він не виражає свою думку словесно. Але виражає свою позицію емоціями!!! І процес пішов: Карпати з неймовірною енергетикою, дельфіни з найщирішим позитивом, церква з духовною поживою, життя за містом, де є всій двір і можна з ранньої весни до пізньої осені бігати босоніж, лити де завгодно воду, гратися з собакою Джулькою… і при цьому бути «не на людях», а пізніше з’явилася школа…

Ми розуміли, що сину окрім звичайного розвитку потрібна соціалізація, але цей процес у нашому соціумі – неабияке випробування не лише для нього, а й для нас. Чужі люди не завжди готові до спілкування з НЕ ТАКОЮ ЯК ВСІ дитиною (з дивними звуками та рухами, нерозумінням понять «твоє \ моє», повною байдужістю до матеріальних благ нашого світу). Звичайна загальноосвітня школа була не для нашого Колі. Ніхто й ніколи б його туди не взяв. Але й в альтернативну спеціалізовану ми б його самі ніколи не віддали; туди, де дитина мусила б перебувати цілодобово робочий тиждень, і тільки на вихідні – додому, і це при фізичній потребі бути біля рідних, мати можливість годину-дві побути на самоті, засинати під казку, споживати тільки обмежену кількість страв, та ще й щойно приготованих. Перебування сина в школі-інтернаті, на нашу думку, привело б тільки до погіршення його стану. «Але ж у вас буде повна свобода, працюватимете, насолоджуватиметеся повноцінним життям», – казали нам. Все це добре, але… наше життя може бути повноцінним лише тоді, коли воно повноцінне й у наших дітей.

Ми шукали далі, однак обирати було майже ні з чого, бо з аутистами працює не так багато закладів, навіть у Києві. Однак працюють. І один з них – це ШКОЛА «СОНЯЧНЕ ПОДВІР’Я», в основі якої лежить вальдорфська педагогіка. До беззаперечних пріоритетів цієї школи належить, передовсім, ставлення педагогів до дітей. Не буває ДЕФЕКТИВНИХ дітей. Бувають ОСОБЛИВІ. Розуміння дитини, ставлення до неї як до ОСОБИСТОСТІ, вивчення її особливостей, а відтак і спрямування її діяльності для подальшого повноцінного (а головне – самостійного!) життя – це чи найголовніше, чого чекають від навчального закладу такі батьки як ми. А ще суто природні матеріали, з якими працюють наші діти, – жодного пластику чи синтетики! – природні інструменти. Вони вчаться не тільки читати, писати, рахувати, а й виробляти багато чого своїми руками (це було справжнє щастя – тримати в руках перші листівки, зроблені руками сина), спілкуватися, зустрічати і пригощати гостей, піклуватися один про одного. Вони вчаться відчувати навколишній світ і себе в цьому світі. Їхні чисті душі й так знають «що є що» насправді, однак тут ще є колектив і наставники. Наші дітки з різними діагнозами: і синдром раннього дитячого аутизму, і дитячий церебральний параліч, і синдром Дауна, і різні психічні розлади – але це не має жодного значення для їхнього спілкування (має значення тільки для педагогів для визначення пріоритетних напрямків роботи з кожною дитиною).

Звісно, цілоденне перебування в школі було не одразу, насамперед були індивідуальні заняття, підготовка до перебування в колективі, розвиток навичок роботи, і що важливо, посидючості на уроці. Але тепер Коля вже в 2 класі. Радість по дорозі в школу (навіть ранкові підйоми в радість), задоволення після школи (і це при тому, що в школі він майже не їсть – не та їжа – і це одна з проблем, над якою ми з учителями працюємо), і найголовніше – прогрес у спілкуванні, поведінці, розумовому розвитку – ці позитивні моменти не залежать від описаної стратегії, чи задекларованої діяльності школи, це те справжнє, що вона дає (наш син хоч поки ще не говорить, не вміє й лукавити, всі його емоції завжди мотивовані і справжні). Ми справді живемо повноцінним життям! І ще… ця школа спровокувала й виховання нами самих себе, як батьків і як людей, виховання в нас любові, терпимості, бажання відчувати себе щасливими батьками таких незвичайних дітей.

Низький уклін усім педагогам цієї школи! І СПАСИБІ за можливість жити, а не страждати!

Dieser Beitrag wurde unter Статьи veröffentlicht. Setze ein Lesezeichen auf den Permalink.